Пролог
Моє дитинство навряд чи чимось суттєво відрізнялося від дитинства більшості радянських дітей. Ми жили вп’ятьох у звичайній трикімнатній хрущовці. Молодша сестра часто хворіла, тому я стала самостійною трохи раніше, ніж багато моїх однолітків. Батьки багато працювали, але завжди знаходили можливість, щоб я могла їздити на екскурсії, ходити в гуртки й бачити світ трохи ширшим, ніж двір нашого будинку.
Коли сьогодні озираюся назад, майже не пам’ятаю довгих періодів свого дитинства. Пам’ять залишила лише кілька епізодів. Лише тепер я починаю розуміти, чому саме вони залишилися зі мною.
Паспорт
Мені було сім років.
На журнальному столику лежав батьків паспорт. Я взяла його до рук, бо мені було цікаво роздивитися найважливіший, як тоді здавалося, документ людини. Я повільно перегортала сторінки. На одній із них побачила слово, якого ніколи раніше не чула.
– Тату, а що таке «єврей»?
Він одразу відповів:
– Не кажи це слово вголос.
Я більше нічого не запитувала. І він нічого не пояснив. Чомусь саме ця коротка розмова залишилася зі мною на все життя.
Інакше
Кілька літ поспіль ми їздили до Бірштонаса, у Литву: мама, бабуся, молодша сестра і я. Ми зупинялися в родині Йозесаса. Його старша донька стала моєю подругою. Вона знайомила мене зі своїми друзями. Ми гуляли містом, хоча не завжди легко розуміли одне одного – не всі вони добре говорили російською. Але це майже не мало значення.
Одного разу я розглядала фотографію її класу. Мене здивувало, що в піонерських краватках були далеко не всі діти. Для мене це було настільки незвично, що я відразу запитала:
– А чому?
Відповідь була короткою і спокійною:
– Люди не хочуть. Не вважають це за потрібне.
Вона сказала це так просто, наче йшлося про щось настільки звичайне, що й пояснювати нічого.
Це не вкладалося в мою картину світу. Я була впевнена, що піонерами стають усі. Не тому, що так хочуть, а тому, що інакше не буває. Виявилося, буває.
Іншим відкриттям стало свято Першого Причастя. Як і більшість радянських дітей, я росла з переконанням, що релігія – це «опіум для народу», пережиток минулого, який рано чи пізно зникне. Віруючі люди існували десь на узбіччі життя. Так нас учили.
Тому мене вразив не сам обряд. Мене збентежили люди. Переді мною були звичайні сім’ї – усміхнені, сучасні, щасливі. Вони не були схожі на людей, які чіпляються за минуле. Вони просто жили і щиро раділи тому, що для них було святим. Тоді я вперше побачила, що свято може бути не лише святковим. Воно може бути святим – не тому, що так належить, а тому, що люди справді вірять у те, що відбувається.
Коли поїзд повіз нас назад до Харкова, я ще довго думала про фотографію класу без однакових краваток і про людей, для яких свято було справді святим. Тоді я не знала, чому саме ці дві картини ніяк не виходять у мене з голови. Пам’ять уже зробила свій вибір.
Підпис
У шостому та сьомому класах я була головою ради дружини. Нашу дружину ставили за приклад іншим школам. Ми перемагали в різних конкурсах і змаганнях. На міських заходах мені вручали грамоти й подяки – не лише від імені дружини, а й особисто, як її голові. Представники райкому комсомолу, міського комітету комсомолу та районного відділу освіти не раз говорили, що така робота заслуговує на путівку до «Артеку».
Одного літнього дня мене викликали до школи. Вона була зовсім поруч. Пам’ятаю лише спеку і те, що дорогою я майже підстрибувала. Інших причин, навіщо мене могли покликати під час канікул, я просто не уявляла.
У кабінеті мені простягнули характеристику. Її потрібно було підписати як голові ради дружини. Це була характеристика на дівчинку, яку направляли до «Артеку». Вона була донькою директора Кімнати Школяра. Я не поставила свого підпису. Додому я повернулася мовчки. Лише години через дві бабуся запитала, що сталося. Я розповіла.
– Ти ж розумієш, що від того, що ти не поставила підпис, нічого не зміниться.
– Так, – відповіла я. – Розумію. Але я його не поставила.
Очі
Одного разу моя бабуся, яка працювала завучем у нашій школі, вперше на моїй пам’яті взяла лікарняний. У неї стався гіпертонічний криз. Саме в ці дні директорка школи зібрала педагогічну раду. На порядку денному було питання про виставлення незадовільної оцінки з поведінки. Обговорювали трьох учнів. Двох хлопців, яких у школі знали як затятих хуліганів. І мене, голову ради дружини. Пояснення було несподіваним. Під час трансляції похорону Леоніда Ілліча Брежнєва я, на думку директорки, плакала недостатньо щиро.
Окрім незадовільної оцінки з поведінки, вона запропонувала позбавити мене права поїхати в туристичну подорож на теплоході «Адмірал Нахімов».
Я дивилася на вчителів. Багатьох із них я добре знала. Вони приходили до нас додому, сиділи за святковим столом, усміхалися моїй бабусі, говорили їй теплі слова. Тепер я дивилася їм в очі. Вони відводили погляд.
Потім директорка запитала:
– Що ти можеш сказати на своє виправдання?
– За цю поїздку заплатили мої батьки, – відповіла я, – не Вам вирішувати, їхатиму я чи ні.
Помовчала і додала:
– І ще одне. Вас на гарматний постріл не можна допускати до дітей і до школи.
І вийшла, хлопнувши дверима.
Вдома я нічого не сказала. Про педагогічну раду мої рідні дізналися пізніше від класного керівника й інших учителів.
– Чому ти нам нічого не розповіла? – запитали вони.
– Не хотіла вас бентежити.
Через деякий час я запитала:
– А вони не сказали, як вони себе поводили?
Четвірка
У десятому класі я була єдиною в нашому класі претенденткою на золоту медаль. У дев’ятому класі в мене були самі п’ятірки. У десятому теж. Одним із випускних іспитів був твір. За нього виставляли дві оцінки: з російської мови та російської літератури.
Я обрала вільну тему – «Захист Вітчизни – наш святий обов’язок». Писала так, як думала. Почала зі «Слова о полку Ігоревім». Потім були інші історичні й літературні сюжети. А завершила Чорнобилем.
То був саме 1986 рік. Минуло лише кілька тижнів після аварії. Я написала, що захищати Вітчизну – це не лише тримати зброю в руках. Це ще й рятувати людей. Саме це робили пожежники, лікарі, військові й усі, хто залишився тоді на станції.
Через кілька днів класна керівничка попросила мене прийти разом із мамою. Вона говорила довго, ніби виправдовувалася. Пояснювала, що тема розкрита недостатньо. Що захист Вітчизни – це передусім служба в армії. Що треба було писати про військову службу, про військове училище (і, взагалі, мовляв, дарма я обрала цю тему – це тема для хлопчиків). А в Чорнобилі, сказала вона, не сталося ні трагедії, ні катастрофи. Були лише технічні неполадки.
У мене буде четвірка. Єдина четвірка в атестаті.
– Не засмучуйся, – сказала вона. – Срібна медаль теж дає пільги при вступі. Просто добре склади математику.
Я добре склала математику. І отримала срібну медаль. На цьому історія могла б закінчитися. Але через деякий час я випадково дізналася те, чого, мабуть, не повинна була знати. Керівник автомобільного гуртка, до якого я ходила, якось розповів одну історію. Його донька була вчителькою російської мови та літератури. Вона входила до районної комісії, яка перечитувала роботи претендентів на медалі.
Він сказав, що одного дня вся комісія читала твір якогось випускника. Цей твір принесли за півгодини до витику терміну прийняття “медальних” творів. Учителі захоплювалися ним. Говорили про незвичний стиль, про власний голос автора, який уже звучав у тексті. Але змінити вони нічого не могли, бо учитель уже поставив четвірку. Комісія не мала права її підвищувати. Через якийсь час ми зрозуміли, що йшлося про твір із моєї школи.
Я знала: іншого претендента на золоту медаль у нашому класі не було.
Розмова
На перших зимових канікулах після вступу він приїхав із військового училища додому. Розповів мені історію, яка для нього нічого не означала. Вони з мамою зустріли знайому. Та запитала:
– Ну що, Вашого мабуть, після училища за кордон направлять?
Майбутня свекруха відповіла:
– Та ні, мабуть, за кордон не пустять. У нас же Олічка єврейка.
Він переказав цю розмову легко. Навіть усміхаючись. А я мовчала. Не тому, що вперше почула про антисемітизм. Мене вразило інше. Він зовсім не почув цієї фрази так, як почула її я. Тоді я вперше зрозуміла, що двоє людей можуть слухати одну й ту саму розмову і чути зовсім різні речі.
Минуло тринадцять років. Я повернулася з Ізраїлю, і ми все ж одружилися. Але ту зимову розмову я пам’ятаю досі.
Вибачення
Першого вересня другого курсу університету я прийшла на заняття в чудовому настрої. Після літа завжди здається, що все починається спочатку: попереду новий навчальний рік, зустрічі, розмови, знайомі обличчя.
Я віталася з однокурсниками, але майже відразу відчула щось дивне. Одні відповідали сухо, інші проходили повз, ніби мене не помічали, хтось раптом знаходив привід піти в інший бік. Спочатку я вирішила, що мені це здалося. Та вже за кілька годин стало очевидно: майже весь курс уникав мене.
Лише троє хлопців і моя подруга поводилися так, ніби нічого не сталося. Але й вони ставили запитання, сенсу яких я не могла зрозуміти.
– Це правда, що ти ходила в деканат?
– Правда, що ти розповіла про практику?
– Це ти повідомила, хто, що, з ким і скільки там пив?
Я дивилася на них і не розуміла, про що вони говорять. Археологічна практика закінчилася для мене на день раніше. Напередодні її завершення за мною несподівано приїхав батько. Це був сюрприз і для мене. Він щойно повернувся з Півночі, де працював по кілька місяців, домовився з керівником практики й забрав мене додому. Усе відбулося відкрито, офіційно і ні в кого не викликало жодних запитань.
Лише згодом я дізналася, що після мого від’їзду один зі старшокурсників, чиї залицяння я вперто не помічала, почав розповідати, ніби саме я донесла в деканат про все, що відбувалося на розкопках. Він говорив упевнено, додавав подробиці, яких ніколи не існувало, і цього виявилося достатньо, щоб майже весь курс йому повірив.
Я не ходила аудиторіями, не виправдовувалася і не переконувала нікого у своїй невинуватості. Не шукала людей, щоб пояснити, як усе було насправді. Мені здавалося неправильним доводити, що ти не робив того, чого не робив. Одного дня після занять до мене підійшла дівчина. Озирнулася, чи ніхто не бачить, і тихо сказала:
– Пробач. Я дарма повірила.
За кілька днів підійшла ще одна людина. Потім ще. Вони приходили по одному. Майже всі спочатку озиралися навколо, ніби боялися, що хтось побачить їх поруч зі мною. Майже всі говорили однаково.
– Ми помилилися.
– Даремно повірили.
– Пробач.
І кожному я відповідала однаково:
– Я приймаю твої вибачення.
Повернення
Минуло майже сорок років, перш ніж я знову опинилася в Литві.
Цього разу я приїхала не на відпочинок, а в рекламний тур. Як директор туристичної агенції, я знайомилася з туристичними й рекреаційними можливостями країни, щоб зрозуміти, що згодом зможу запропонувати своїм туристам. Коли нам показали програму поїздки, мене цікавило лише одне: чи буде в маршруті Бірштонас. Теоретично він мав бути – це відомий курорт із санаторіями, але остаточного рішення ще не було.
Коли я побачила, що ми все-таки їдемо до Бірштонаса, відчула радість, природи якої тоді ще не могла пояснити. А потім запитала, чи буде в нас вільний час. Мені відповіли, що, найімовірніше, година або півтори. Я зрозуміла, що цього достатньо. Бірштонас невеликий, і я раптом усвідомила, що знаю, куди маю йти.
Я пам’ятала лише дві речі: будинок був третім від костелу, а поруч лежав великий камінь. Не знаю, чому саме ці деталі залишилися в пам’яті. Але цього виявилося достатньо.Швидко пішла знайомою вулицею. Побачила костел, почала рахувати будинки й невдовзі зрозуміла, що не помилилася. Камінь був на своєму місці. Я підійшла до обійстя, обережно натиснула на хвіртку. Вона легко відчинилася. Я зробила кілька кроків подвір’ям і покликала господарів. Із будинку вийшли дві жінки.
Звичайно, вони мене не впізнали. Моя подруга дитинства давно жила у Швеції. Переді мною стояли її мама й одна із сестер. Вони майже не говорили російською, я не знала литовської. Я назвала своє ім’я, сказала, хто я, і зрозуміла, що більше нічого сказати не можу. Я плакала.
Коли трохи заспокоїлася, почала пояснювати, навіщо приїхала. Я сказала, що багато років тому саме в цьому будинку вперше зрозуміла: життя може бути різним. Люди можуть по-різному думати, по-різному вірити, по-різному жити, і це не робить когось кращим чи гіршим. Тоді я ще не могла цього сформулювати. Просто пам’ять чомусь зберегла саме цей будинок, саме цих людей і саме той час.
Минуло майже сорок років, перш ніж я зрозуміла, чому. Я приїхала лише для того, щоб сказати їм:”Дякую”